"3 травня 1966 р.
Я написав подання до Москви. Коротко і ясно: що мене несправедливо і швидко судили і не можуть дати праці. Я прошу про скасування вироку і реєстрацію для здійснення священницької роботи. Нехай так станеться під покровом Цариці. Дивовижні квіточки продовжують жити в воді – лише одна з них скинула дві пелюстки".
"4 травня 1966 р.
Не плач! Ісус приходить і втішає. Він виходить назустріч – як в Наїні [отець Серафим згадує євангельське чудо, коли Ісус воскресив юнака з Наїна (див. Лк 7:11-17). – Ред.]. Сьогодні було їх п'ятеро – але разом із ними незліченні легіони, котрі, як Моніка, благають про чудо. Чи ти ще жива, старенька Мехтільдо, яка роками виплакувала очі за сина, що віддалився від Бога? А Марія? Вона піклувалась дітьми, немов ніжними квіточками, оберігаючи їх від буревіїв невіри. Приємно було бачити, як вони побожно молились. Аж ось вдерся ворог, звабив їх, а тепер змушує до блюзнірства. Як же не плакати?
В день св. Моніки у моїй пам'яті стоять шереги матерів в сльозах. Я досі бачу їх, тих матерів і бабусь, як ведуть вони свої скарби до ліжка Ганечки, а вона захриплим від напруги голосом навчає їх любити Ісуса. Потім світлий день Першого Причастя. Ще кілька років, а потім одні тільки сльози і смуток. Зникає дитяча віра, йдуть у забуття молитва і спасенні настанови. Бурхливий потік життя поглинає весь ідеалізм. Можна зрозуміти Катю, коли вона, трагічно втративши малого Віктора, плаче, як мати, але покірно жертвує дитину Богу, кажучи: "Можливо, краще, що він помер, і світ не мав часу зіпсувати його". Які ж все-таки натхненні слова: raptus est, ne militia mutaret intellectum eius [лат. "Він був схоплений, щоб зло не змінило його розум"(Премудр 4, 11). – Ред.]. Якось показали мені фотографію з дітьми, де навчання дітей назвали злочинством. І ось матері плачуть. А ми молимось: "Втіш, Ісусе, як Ти втішив Моніку!"
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
Свята Моніка, молись за нас!
Арештований і засуджений на заслання в глухе поселення Арикти, що в 82 кілометрах на західний південь від Целінограду (сьогодні Астана – столиця Казахстану), о. Серафим не погоджується з таким несправедливим вироком. Він знає, що його засуджено несправедливо, тому вирішує написати листа до Москви, адже саме там вирішуються питання, які не в силі розв’язати на рівні радянських республік. Суд над Слугою Божим відбувся в Казахстані, але отець Серафим не має жодних ілюзій. Він добре усвідомлює, що марно клопотати про скасування вироку, звертаючись до людей, які ж його і заслали. Потрібно шукати допомоги вище! Насамперед, у Господа. А якщо мова йде про скаргу, то краще писати безпосередньо до Москви. Тоді є якась, принаймні, мізерна надія бути почутим.
Розпочинається боротьба о. Серафима з чиновниками, відповідальними за контроль релігійного життя в Радянському Союзі, а точніше в Казахстані. Причиною послужило те, що три місяці тому назад Кашуба їхав до Москви, щоби клопотати в урядовців вищого рангу про відновлення порушених прав католиків в Казахстані. Тоді його було заарештовано прямо в дорозі. Місцеві чиновники боялися неприємностей, які могли на них чекати, якби скарга невгамовного священника досягла столиці. Бо, як показувала практика, у таких випадках разом із інструкцією (найчастіше в телефонному режимі) на адресу місцевої влади обов'язково надходило незадоволення тим, що вона не може навести лад на своїй території і не в стані справитися з обставинами на місцях і що тепер в Москві потрібно займатися її справами. Як би там не було, людина, яка пише скарги, невигідна будь-якій владі, а тим більш невигідним є священник, який мав би сидіти у в'язниці, від очей подалі, як і багато інших йому подібних.
Тут варто нагадати, що в ті роки у тюрмах Радянського Союзу перебувало чимало священників, багато з яких були особисто знайомі о. Серафиму. Так, наприклад, блаженний отець Владислав Буковинський, заарештований радянською владою у 1945 році, відбував покарання до 1954 року, щоби після короткої перерви у 1958 році знову бути засудженим на наступні 3 роки позбавлення волі. Після свого першого ув'язнення з 1945 по 1954 роки священник Броніслав Джепецький був повторно засуджений у 1959 році в Казахстані в м. Кокшетау на 10 років праць у виправних таборах. Отець Юзеф Кучинський після відбуття першого покарання, яке закінчилось у 1956 році, був заарештований вдруге в 1958 році в Казахстані і засуджений на 8 років виправних таборів. Це покарання закінчилось у 1965 році. Тоді о. Юзеф переїхав в село Вербовець, що неподалеку Вінниці. Він помер у 1982 році. Під час церемонії прощання з о. Юзефом виступив його товариш – литовський священник о. Альфонсас Сфарнікас, який також відбув два терміни покарання – разом 18 років ув'язнення. Він звернувся до присутніх з такими словами: "Як же була потрібна ця велика жертва священників, які розділили долю в'язнів Воркути, Колими, таборів Сибіру, щоб і туди принести Бога. Ніхто не поїхав би туди добровільно зі священницьким служінням, бо це пекло, створене людськими руками. Бог же в Своєму милосерді допустив, щоби священник розділив долю стількох невинно засуджених людей. І ти, Юзефе, був одним з них… Твоєю парафією була Воркута, яка дихала ненавистю і насильством. Тепер для тебе, брате, все закінчилося. Тепер спочивай, ти на це заслужив. Наступні покоління житимуть твоєю всепальною жертвою, яку ти склав Богові і людям…"
Ці слова є надзвичайно важливими, оскільки після цієї похоронної промови о. Альфонсаса знову було арештовано і засуджено на 8 років позбавлення волі. Чи була хоча б якась маленька частинка провини у вище згаданих священників, щоб їх необхідно було так тяжко карати – на рівні із крадіями та вбивцями? Чи насправді вони являли собою загрозу для такої великої імперії? Як тоді, так і сьогодні, важко знайти логічне пояснення репресіям, які радянська влада застосовувала до католицьких священиків: сотні тисяч міліціонерів та агентів секретної служби КДБ невпинно стежили за тими відважними чоловіками, які намагались віднайти своїх загублених і переслідуваних братів і сестер, щоби принести їм у таїнстві сповіді Його милосердя та нагодувати їхні серця Ісусовим Тілом і Кров'ю.
Наведені приклади переслідувань можуть допомогти нам глибше усвідомити обставини, в яких знаходився о. Серафим, перебуваючи в Арикти, а також побачити, яким небезпечним міг бути для нього невинний, на перший погляд, лист-скарга на порушення особистого права людини. Проте він віддає все в руки Своєї Цариці – так називав він Пречисту Марію. Пречистій Марії Слуга Божий довіряє не тільки листа, але також свою долю і майбутнє.
Фото о. Серафима Кашуби з парафіянами в м. Рівне, 1945 рік
Після згадування таких вагомих справ у житті отця Серафима в його щоденникових записах зовсім несподівано з'являється новий сюжет: священник-вигнанець пише про квіточки, які він зірвав в степу напередодні. Він коротко зауважує, що в одній з тих квіточок опали дві пелюстки. Чи насправді це так важливо, скільки впало пелюсток? Думки Серафима кружляють навколо змісту листа до Москви, серце рветься в рідні краї – на свято до Ченстохови, а тут несподівано ці квіточки. Що би це могло означати? В цьому виявляється особлива риса о. Серафима, його виняткова увага до найменших дрібничок. Можна пригадувати численні приклади з життя Слуги Божого, в яких проявилось саме таке бачення світу – через деталі. Для нього все було важливим – як доля будь-якої людини, її сім’я, сімейні обставини, вік її дитини, так і дві пелюстки маленької квітки. Вічність складається з секунд – а доля людини із дрібниць…
Поволі ще один день засланого священника добіг свого кінця. А на завтра в щоденнику з’являються вже нові записи. В них видно, як сльози матерів, які плачуть з приводу безвір'я своїх дітей, до глибини душі зворушують чутливе серце отця Серафима. За літургійним календарем в цей день, 4 травня, відзначається спомин св. Моніки, яка багато років молилась за свого невиправного сина Августина і непохитно вірувала, що він віднайде Господа і спасеться. Врешті її син став святим, великим Вчителем Церкви. Отець Серафим наводить приклад святої Моніки – покровительки навернення дітей до Бога. Її молитва в усі часи підтримує кожне материнське серце, яке страждає через те, що її дитина забула Бога. В той день на Службі було п'ятеро жінок, і ця болісна тема враз вилилась в сльозах однієї з них. О. Серафим знає їхню долю і тому співпереживає цим матерям, діти яких, отримавши благодать віри в рідному домі, малими ще молилися, однак пізніше, коли відлетіли у широкий світ, немов пташенята з гнізда, забули про материнські настанови і розтратили той безцінний скарб, який винесли з дому.
Колись уповноважений з питань релігії в Полонному демонстрував як доказ "злочинної діяльності" о. Серафима одну з його фотографій, на якій він був зображений в оточенні дітей, котрі святкували своє Перше Причастя. Чиновник погрожував Серафиму суворим покаранням, оскільки він, священник, "заплямував" душу невинної дитини, принісши їй Ісуса. А це великий переступ! Слуга Божий залишає ці спогади без коментарів. В його душі лише невимовний жаль… Матері плачуть, бо діти живуть без Бога… "А ми продовжуємо молитись: "Втіш їх, Ісусе, так, як колись Ти втішив Моніку…"
(Розважання та коментар брат Казимир Гузік OFMCap)
Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)