"18 червня 1966 р.
«Ніхто не ставить світла під посудиною». Звичайно, ця євангелічна посудина не має нічого спільного з нашою рівненською, але всякий Вчитель Церкви нагадує мені про це прикордонне містечко, кожен камінчик якого сповнений для мене численними спогадами. Тим більше тепер триває октава св. Антонія, і надсилають мені звідти листи та посилки. Назва походить від імені Корецького князя, якого, ймовірно, гайдамаки посадили на палю. Руїни замку нищаться щораз сильніше, але він все ще височіє над Корчиком, пов’язуючи минуле з теперішнім. Передісторія ще багато про що має нам оповісти.
У центрі міста підноситься прекрасний францисканський костел, який облаштували під жіночий монастир. Я був там один раз із Багінською у старенької кістлявої монашки, якій подобалося моє чернече ім'я. Вони також шанують свого Серафима. Над ліжком висів портрет царя і його родини. На цвинтарі є велика могила, де поховано зібрані під землею рештки отців та фундаторів. Я любив копатися в залишках францисканської бібліотеки, яка знаходилась у сховищі біля костелу. Були там старі – можливо, цінні фоліанти проповідей і теологічних робіт, якась гданська Біблія, старовинні писарські підручники із схоластики, латинські книжки, трішечки французьких, багатий музейний матеріал – тепер все загублене. Славнозвісний корецький фаянс ще й дотепер служить назвою крайній частині міста. Саме на Фаянсі живе П.Г., поєднана з Корцем завдяки великому будинку на головній вулиці та родинній могилі зі скорботним ангелом, якого тепер розбито.
Моє перше перебування в Корці залишило незабутнє враження. Мене запросив туди вже в Рівному о. Рафал Годзінський, якого я там зустрів, отже, я скористався з першої ж нагоди, щоби відвідати його на зворотному шляху з Людвиполя. Невеличкий костел, що потопав у зелені та був оточений муром, дихав тишею та спокоєм. На вівтарі Матінка Божа, зображена отцем Соболевським, заслоняла собою чудотворний образ св. Антонія, найбільший скарб Корця. Окрім цього був ще святий Рох із вірною собакою, що зализувала його рани. Св. Франциск поступився місцем своєму Синові та пішов на більш віддалене місце в бічному вівтарі. Може, соромився, що його вдягнули в такий багатий сріблястий одяг. В бічній каплиці була св. Анна з Марією та Ісусом, і знову у старенькій сріблястій сукні. Вгорі над усім тріумфував воскреслий Спаситель, а навпроти св. Петро з Павлом віддавали Йому поклони. Перед костелом, з боку, знаходився другий кам’яний вівтар святого Антонія, а вгорі над ним св. Франциск, уже в своєму звичному вигляді бідняка. З другої сторони, під стіною костелу поховано настоятеля, також Антонія, який загинув, як жертва любові, заразившись біля хворих. З другого боку білий орел огортав крилами могилу героїв з 1920 р. Потім ще старий образ Преображення Господнього, а під ним на камені вибитий вірш: «Опоро віри, зірко небес золота». За стіною Пресвітеріума Христос на Хресті і Матінка Божа з Йоаном – Голгофа.
Все це свідчило про те, що душпастирі любили свій храм та намагалися прикрасити його. О. Рафал був у нього закоханий. Коли його усунули з нової, ще незакінченої плебанії, він оселився в хаті неподалік і, живучи скромно, вірно перебував при святині. Він мав багато праці, бо чимало вірних прибувало з-за кордону. Здається, я був на відпусті та мав проповідь. Це була піднесена урочистість. Тоді я не знав, що за пару років в інших умовах доведеться мені замінити о. Рафала".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
З дня спомину святого Антонія Падуанського вже минуло декілька днів. Триває октава його вшанування. Отець Серафим продовжує жити спогадами про людей та події з минулого, які тим чи іншим чином пов'язані з іменем великого святого. В цей день – 18 червня – його думки рвуться на волю, підіймаються високо над Арикти і, ширяючи без перешкод над неозорим степом Казахстану, линуть далеко за обрій – до Корця на Україні. Така подорож крізь відстань і час була викликана роздумами над літургійним словом. «Ніхто не ставить світла під посудиною». В цей день знайома цитата з Євангелія пробудила в серці Серафима рій щемливих і зворушливих спогадів про улюблене містечко на Волині. Завдяки вродженій філологічній чутливості його погляд не міг пройти повз польське "korzec" – "посудина". Саме так звучала польською мовою назва одного з дорогих його серцю міст Рівненської області - Корець. Там живуть люди, які пам'ятають про свого вигнанця Серафима, які продовжують піклуватися про нього навіть на відстані й ніколи не забувають про день його народження. Численні посилки та вітальні листівки з далекої України буквально засипають невеличке поштове відділення в Арикти. Тут, мабуть, не звикли до такої кількості кореспонденції. Видно, непримітний чоловік, про якого кажуть, що він "ксьондз", має якесь значення та вагу, якщо має стільки близьких, які пам'ятають про нього.
В уяві отця Серафима, немов кадри документального фільму, виринають яскраві картини минулого: величні руїни корецького замку, звивиста річка Корчик, славнозвісна фабрика фаянсу, від якої отримав назву один з районів міста. Саме там, на "Фаянсі", мешкає таємнича незнайомка, яку о. Серафим позначає літерами "П.Г.". Він робить це заради безпеки – на той випадок, якщо міліція колись забажає перечитати сторінки його таємного щоденника. Так буде краще для тієї пані та її родини, оскільки загроза репресій все ще залишається реальною. Потрібно бути дуже обережним, щоби не наразити дорогих йому людей на небезпеку, аби ніхто не зміг розгадати, що саме пов'язувало опального католицького священика із тією родиною в Корцю.
Вперше о. Серафим прибув до Корця на початку сорокових ХХ-го століття, а точніше – у 1941 році, коли їхав із Рівного до Людвиполя (нині – селище Соснове у Березнівському районі Рівненської області). Там Кашуба зустрів отця Рафала Годзінського, який, як тепер він сам, був безмежно закоханий у те мальовниче містечко та в одну з його головних святинь. У той час отець Серафим не міг навіть припустити, що зовсім скоро, у 1945 році, він займе місце о. Рафала і стане вартовим санктуарію святого Антонія. Правда, вже без самого Антонія…
З давніх часів корецький костел був місцем вшанування чудодійного образу могутнього проповідника Благої Вісті. У 1940-і роки під час так званої репатріації до Польщі парафіяни змушені були забрати цей святий образ із собою, прагнучи зберегти його від наруги та повного знищення. Однак навіть за відсутності чудодійної ікони покровителя парафії, щороку 13 червня, на урочистість св. Антонія, натовп вірних незмінно з'їжджався до Корця з найближчих околиць. Тепер корецька святиня знаходиться в польському місті Валч. Саме тут оселилася більшість емігрантів із Волині та Західної України. За Божим Провидінням ікона св. Антонія опинилася в храмі, який у 1945 році взяли під свою душпастирську опіку брати капуцини. Однак, знаходячись далеко в степах Казахстану, отець Кашуба, сам капуцин, не міг про це знати. Таким чином, в той час, як його співбрати опікувались образом св. Антонія, він, мандрівний капуцин у Радянському Союзі, за іронією долі, піклувався костелом, в якому цю ікону протягом стількох років вшановували.
Корецький костел, який не уник трагічної долі багатьох святинь на території Радянського Союзу, був по-особливому близький отцю Серафиму. Він скрупульозно, до найменшої дещиці перераховує всі деталі зовнішнього й внутрішнього вигляду святині. Він згадує її такою, якою побачив вперше. Слуга Божий неначе робить духовну інвентаризацію всього, що зареєструвала його чутлива пам'ять. Пізніше, коли Кашуба вже як настоятель приїде вдруге в Корець, він застане там лише голі стіни й декілька образів, принесених парафіянами замість тих, які здавна прикрашали Божий Дім. Одразу після закриття костелу у 1958 році всередині майже нічого не збереглось. Залишились лише спогади, які навіть після 20 років були такими яскравими, немовби він бачив все це вчора … З давніх часів у Корці вісім днів підряд після урочистості св. Антонія відправлялись молебні. В цей час образ святого був відкритий для молитов і вшанування паломників з усіх куточків Волині. Тепер святиню сплюндровано, храмове оснащення вивезене, від вівтарів не залишилось і сліду. Напевно, все було спалено або десь сховано подалі від людських очей, у недоступних архівах, тільки щоби ніщо не нагадувало про Бога. Душа священика сумує, оскільки Божий Дім у Корцю закритий, знищений цілий спадок віри, який також і він будував протягом 13 років.
"Невеличкий костел, що потопав у зелені та був оточений муром, дихав тишею та спокоєм"… Ікону святого Антонія заступила собою Божа Матір – Її образ виставляли щодня в головному вівтарі храму і лише в особливих випадках ховали в закристії. Отець Серафим пригадує декорований оклад ікони – накладні срібні ризи, якими був покритий образ св. Антонія. Його хабіт представляв собою вирізьблену зі срібної бляхи огрядну ризу. В такі ж урочисті шати було "вдягнуто" також Дитятка Ісуса, Який сидів на руках Антонія. "Багатим сріблястим одягом" був прикрашений і св. Франциск, але, як зазначає отець Серафим у притаманному йому злегка жартівливому літературному стилі, образ Бідняка з Ассизі (він був немов би духовним отцем для св. Антонія) було перенесено до бічної нави: "Св. Франциск поступився місцем своєму Синові та пішов на більш віддалене місце в бічному вівтарі". "Може, засоромився своєї багатої шати", – жартує Слуга Божий. Усмішка отця Серафима стає більш зрозумілою, коли усвідомимо собі, яким великим було прагнення святого Франциска і святого Антонія наслідувати убогого Христа. Ісус, будучи вбогим мандрівним Вчителем, ходив по землі, жив у покорі і був простим робітником. Серця святого Франциска і його духовного сина Антонія були сповнені прагненням наслідувати вбогого Вчителя з Назарету, однак після їхньої смерті, коли справа дійшла до культу, це прагнення не взяли до уваги. Особливо тут, в Корцю. Наклавши на бідний хабіт Антонія розкішну сріблясту ризу, вдячні шанувальники були переконані, що таким чином подякують улюбленому святому за численні ласки, випрошені ним у Бога. Вочевидь, подібна доля, тут в Корцю, спіткала тут й маленького Господа Ісуса, який безпечно спочивав на руці Антонія, а також Його бабусю – святу Анну, перед образом якої парафіяни з Корця з давніх часів вимолювали в Бога потрібні ласки. Її також вбрали в сріблясту сукенку.
Швидко занотовуючи фрагменти минулого, о. Серафим, здається, хвилюється, аби перенести на папір всі дорогоцінні спогади, не загубити жоден з них, зберегти їх від забуття, розповісти про те, що з невимовною силою зворушує його серце, особливо тепер, в октаві святого Антонія. Й особливо тут, далеко від України…
Думки отця Серафима спрямовуються також до францисканського монастиря в Корці, який він відвідав якось разом з пані Багінською. Це було ще під час війни. Тоді майже одразу виявилась його пристрасть до книжок. У сховищі біля костелу францисканців знаходились рештки чернечої бібліотеки, яку ще не до кінця пограбували й знищили. Православні черниці, які в той час оселились у будівлі католицького костелу, не заборонили йому переглядати безцінні екземпляри. Вони зичливо поставились до католицького монаха, напевно, з огляду на ім'я, яке він носив, а саме ім'я одного з найбільш шанованого православного святого – Серафима Саровського. Отже, тезка преподобного чудотворця має право на більшу симпатію. Гортаючи сторінки старовинних книжок, цінних в очах фахівців і знавців, Слуга Божий розумів, що тепер вони нікому потрібні й лише чекають на повне знищення. На жаль, його побоювання невдовзі здійснились. Більше, ніж після десяти років з моменту його відвідин корецького монастиря, все безслідно щезло. Лише пам'ять зберігала дорогоцінні скарби минулого… Саме сьогодні отець Серафим, не поспішаючи, перебирає їх… Все, на що він тепер спроможний – записати, закарбувати, залишити для когось. Але кому? Бог один знає. Для отця Серафима це не лише механічна документація того, що залишилось в далекому майбутньому. Це своєрідна зустріч з Ісусом, спроба огорнути вдячною пам'яттю ті благодаті, якими так рясно Господь усипав його. Це намагання осмислити той життєвий шлях, яким Боже Провидіння його всі ці роки вело і напрямок якого можливо осягнути лише на відстані…
Отець Серафим згадує особливе для себе й для парафіян з Корця місце – могилу поблизу стін костелу, яка є місцем поховання колишнього настоятеля корецької парафії священика отця Антонія. Він помер, самовіддано служачи важко хворим під час епідемії. Віддав своє життя за овець, хоча знав, що ризикує життям. Знав, що може смертельно захворіти, однак не залишив тих, хто вмирав без Таїнств. Багато випробувань прийшлось пережити попередникам Кашуби – настоятелям в Корцю. Однак, напевно, ніхто з них не міг уявити, які великі й трагічні події чекатимуть на того, кому судилося стати настоятелем корецької парафії в лихоліття атеїстичної боротьби з "релігійним дурманом". Ніхто не міг й подумати про те, що величний храм буде закрито для вірних, що з нього стягнуть шати його краси так, як колись з Ісуса глумливі вояки здерли пурпурні ризи. Попри те, що святиню було зачинено, Слуга Божий все ж таки не перестав бути пастирем для своїх парафіян. Тепер він, отець Серафим Кашуба – фактичний настоятель Корця, хоч і вигнаний та засланий до Казахстану. З 1958-го і до нинішнього року, поки його не взяли під арешт, він постійно таємно відвідував їх і опікувався ними духовно. А тепер він не може піти до них. На жаль, послужити своїм він не може. О, як сильно він прагне цього! Як прагне знову бути з ними, як тоді, коли він прибував інкогніто, найчастіше в час, коли наставала ніч. Довірені люди, які знали про його приїзд заздалегідь, оповіщали парафіян й збирали їх до приватного дому. Вже пізно вночі, після 22.00 години, розпочиналась Літургія, сповіді, хрещення, молебні… Це була справжня, можна сказати, "нічна парафія" і справжнє душпастирство, хоча й далеке від того "класичного", описаного в академічних підручниках.
На стіні корецького костелу висів образ Преображення Господнього, а під ним був вибитий на камені надпис польською мовою: "Опоро віри, зірко небес золота". О, як міцно потребує він, Серафим, вигнанець у Казахстані, ізольований і контрольований міліцією, щоби Ісус зміцнив його, щоби був для нього опорою – скелею, на яку він може поставити міцно свої стопи, щоби не дати зламатись, щоби витривати, як його попередник – ксьондз Антоній. О, як сильно він потребує Ісуса, щоби Він перемінив його долю й долю тих, до яких він був посланий.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Оригінальний чудотворний образ Святого Антонія з Падуї (триптих) з корецького костела
тепер знаходиться в парафії Св. Антонія в польському місті Валч (Wałcz)
Примітки:
Коли костелу було надано ім’я Святого Антонія Падуанського, невідомо. Головною святинею костелу була ікона Св.Антонія Падуанського. Ще на початку XVII ст. (1606 р.) до Корця прибули францисканці, очевидно, з Падуї. З собою вони привезли ікону Святого Антонія з Сином Божим. Авторство ікони невідоме, але її стиль можна віднести до італійської пізньобарокової школи іконопису. Відтак ікона була поміщена до монастиря францисканців у Корці і там перебувала аж до ліквідації монастиря в 1835 році. В той час поміж жителів Корця і околиць вона вважалася святинею, її називали „Imago Gratioza Saucti Antoni” (Ласками відома ікона Святого Антонія). Ікона користувалася повагою не лише в середовищі місцевих католиків, але й поміж українців, білорусів та росіян. Відтак її було перенесено до парафіяльного костелу Корця. На відпусти до Корця неоднарозово приїздив луцький ординар Адольф Шельонжек. Популяризаторами та охоронцями ікони були священники костелу Св.Антонія: о.Антоній Даргевич, о.Ігнацій Дубовський, о.Феліціан Соболевський, о.Вацлав Маєвський, о.Теофіл Адамчук, о.Юзеф Сліва, о.Олександр Іваницький і о.Рафал Ґодзінький. Цей, останній увійшов в історію ще й як кустош ікони. Він був охоронцем святині під час ІІ Світової війни. Виїхавши з останнім репатріаційним транспортом о.Рафал Ґодзінський перевіз із собою до Вармін ікону Св.Антонія. Працюючи в Ліндзбарку Вармінському та Бутринах, він і надалі опікувався іконою. В 1974 році вже дуже хворий канонік Ґодзінський переїхав до Велча, де за кілька років пізніше помер і був похований на місцевому цвинтарі. Група колишніх мешканців Корця підняла питання про відновлення образу. Завдяки їхнім і місцевого духовенства старанням ікону було перевезено до Кракова, де ретельно відреставровано. 13 червня 1982 року ікона була урочисто інтронізована у бічному вівтарі костелу у Велчі. До сьогоднішніх днів ікона Святого Антонія перебуває в костелі Велча.
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)